Вороньківський навчально-виховний комплекс ім. О.Д.Перелета Чорнухинської районної ради Полтавської обл.

Меню

Випадкове фото

Погода
Погода в Україні

Увага!

 
Наш край в період війни
 
 
Підведіться сучасники!
Воїнам слава і шана!
Юність їх спопеліла в полум’яному пеклі боїв.
Довго душі болять, незагоєні після поранень –
Це вони встановили порядок і мир на землі.
 
 
       В історії людства друга світова війна була найстрашнішою, найжорстокішою. 1418 днів і ночей лилася людська кров, знищувалися матеріальні та культурні цінності. На захист рідної землі стали діти репресованих ворогів народу, ті чиї батьки померли у голодному 33- му, люди різних національностей, професій, освіти.
       Не оминула ця жахлива війна і наш рідний Чорнухинський край. Щедра осінь 41 – го прийшла сюди із страшним гуркотом снарядів, завиванням ворожих літаків. Все, що було викохане роботящими руками сільських трудівників, що наливалося пахощами землі, гинуло під колесами і гусеницями машин, під кованими чобітьми чужинців. Зрошені кров’ю радянських воїнів приудайські болота стогнали ховаючи в собі солдатів. Навіть через десятиліття ці події не стираються з пам’яті людей, не зникають в архівних сховищах, не тьмяніють від невпинного плину часу. Навпаки, чим далі ми відходимо від тих подій, тим яскравіше їх світло, тим глибша пам’ять.
     Адже пам’ять не просто особливість людської свідомості - це місток між минулим і майбутнім. Пам’ять не пасивна, вона вчить і закликає, переконує і застерігає, дає сили і зміцнює віру. Саме тому наш народ так трепетно зберігає пам'ять про подвиг тих, хто не жалів ні сил, ні навіть життя у великій битві з ворогом. І чим менше лишається живих свідків тих подій, тим більшою має бути пам'ять і шана вдячних потомків.
      У перші тижні війни сотні жителів Чорнухинського краю пішли на фронт. Багато жінок, молоді працювало на спорудженні оборонних рубежів. У липні 1941 року для боротьби з німецькими парашутистами у Чорнухах було організовано винищувальний батальйон. З наближенням фронту було утворено підпільний райком партії і партизанський загін на чолі з першим секретарем райкому партії Г.Г.Гриценком.
       Через села Куріньку, Піски – Удайські, Городище, Загребелля, Мелехи, Вороньки, Красне з боями відходили частини Південно – Західного фронту, які героїчно стримували натиск переважаючих сил противника на підступах до Києва. У селі Городище відбулося останнє засідання Військової ради фронту на чолі з командуючим фронтом М.П.Кирпоносом. До останнього подиху билися бійці та офіцери, але для багатьох з них цей клаптик української землі, похмуре осіннє небо було останнім, що бачили їх сміливі очі.
       Григорій Іларіонович Тхор. Доля цієї безстрашної людини пов’язана із селами нашого району.
      До 1939 року наша країна фактично не воювала, якщо не враховувати прикордонних зіткнень, спровокованих японцями. Однак, Тхор став у ці роки учасником двох великих воєн. За неповні три роки , починаючи з травня 1936 року, батьківщина нагородила його п’ятьма орденами - орденом Леніна, трьома – Червоного Прапора і орденом „ Знак пошани”. Г.І. громив фашистів у небі Іспанії, а потім був тим, хто захищав китайців від фашистської агресії. В дні оборонних боїв на київському напрямку в 1941 році, побувавши в п’ятій армії Григорій Костянтинович запитав : - Що потрібно зараз для армії? – Підкиньте авіації, особливо бомбардувальників… - Скільки у вас бомбардувальників? - Практично авіадивізія Тхора. - Того самого? Ханхілгольського? - Так - відповів я. Ось так згадував про Тхора генерал-полковник М.І. Потапов ( журнал „ Новый мир” за 1982 рік ).
     Ім’я Григорія Іларіоновича часто згадується у записах М.І. Потапова. Ось кілька з них : „ П’ятнадцятого вересня найбільш точне донесення на авіарозвідку літав сам Григорій Іларіонович Тхор, досвідчений розвідник : німецько-фашистські війська з’єдналися в Лохвиці. Отже, шляхи відступу всім військам Південно-Західного фронту на схід відрізані … 18 вересня прилітав на „У – 2” Григорій Тхор із наказом М.П. Кирпоноса…
      19 вересня 1941 року залишки армій Кирпоноса вийшли до села Городище. Де відбулося останнє засідання Військової Ради Південно – Західного фронту. І раптом мов з-під землі в Городищі з’явився Тхор. Був ясний сонячний ранок. Його промені відбивалися на орденах Григорія. Свідками подій у Городищі був і майор Є.М. Дорохов. Після війни він залишив такий спогад. „ Ми добралися в село Городище, Кирпонос наказав зробити привал на відпочинок. Як зразу пам’ятаю, в хату, де розташувалася Військова рада і командуючий Кирпонос з’явився авіаційний генерал. Я перевірив документи: Тхор Григорій Іларіонович … Пам’ятаю, що перед виходом із Городища генерал-полковник М.І. Потапов – з Тхором обнялися, попрощалися. Потапов сказав : - Ну друже, ти з повітря мене підтримував, а тепер тримайся ліктя мого на землі. На нараді генерал-полковник М.П. Кирпонос дав вказівку командирам частин підготуватися до вирішального прориву ворожого На нараді генерал-полковник М.П. Кирпонос дав вказівку командирам частин підготуватися до вирішального прориву ворожого кільця. Напрямок точного удару: села Вороньки, Мелехи, форсування річки Многа, в темноті досягти Лохвиці і далі – з’єднатися з нашими військами. Вечоріло. Почали наступ, як на горбах села Мелехи, в напрямку якого треба було рухатися штабові фронту з’явився великий загін ворожих мотоциклістів у супроводі танків. Гітлерівці сходу форсували Многу і шквальним вогнем атакували передові підрозділи генерал-майора Потапова. На зустріч фашистам було кинуто загін генерала Баграмяна із завданням відбити у ворога міст через Многу і утримати його до відходу штабу і військ із Городища. До Баграмяна приєдналися інші підрозділи, групи, окремі бійці та авіатори Тхора. Фашисти відступили. Міст захоплено. Загін Баграмяна пішов далі. Але до мосту підійшли німецькі танки і впритул почали розстрілювати радянських бійців, відтісняючи їх у болото. Ті, хто не встиг проскочити міст, знову відійшли до Городища. Туди ж відступила і авіагрупа генерала Г.І. Тхора.
      Із допиту полонених з’ясувалося , що гітлерівському командуванню поки невідомо, що в оточенні перебуває штаб Південно-Західного фронту, Військова рада і сам командуючий генерал – полковник М. П. Кирпонос. Значить, ще не все втрачено, треба діяти і діяти. Поки рухомі частини противника переслідували загін Баграмяна, Військова рада фронту і штаб п’ятої армії рухалися на Північ правим берегом Многи. Тієї ж ночі вдалося вибити фашистів із села Вороньки, переправитися через річку і на світанку 20 вересня вийшли до села Дрюківщина, що в 15 км. південно – західніше Лохвиці.
      Група ж генерала Тхора залишилася ж для прикриття. Авіатори піддавалися нищівному бомбардуванню. Потім з боку Чорнух через Сухоносівку пішли на них танки. Але коли гітлерівці ввірвалися у Вороньки група встигла відійти до села Загребелля. До останнього моменту Григорій Іларіонович беріг дві автомашини з патронами і авіаційними гранатами. Їх пора було потопити в річці. Але тут із Вороньків на великій швидкості викотилося два фашистські броньовики. А позаду чотири танки. Пролунали вибухи. На автомашинах почали рватися боєприпаси, загорілися броньовики. Скориставшись тим, що фашисти знову відійшли у Вороньки генерал Тхор повів свою групу південно-західніше сіл Вороньки, Загребелля, Мелехи. Залишок дня 20 вересня провели в заростях біля річки. В небі, як і раніше гули ворожі літаки. В селах ішла перестрілка… А потім були жорстокі й безперервні бої колони Тхора з переважаючими силами фашистів. Поблизу сіл Мелехи і Загребелля дорогу загородили ворожі парашутисти. І знову жорстокий і нерівний бій. Тхорів ці відступили до села Загребелля. Поряд з Григорієм Ілларіоновичем з’явилася Діана ( прийомна дочка генерала, вона виховувалася в одному із дитячих будинків, а коли фронт наблизився туди Тхор взяв Діану до себе в дивізію). Вона побачила кров на пальцях батька, потім з’явилася кров на лівому плечі. У Діани була з собою санітарна сумка. Вона, як змогла, перев’язала рану. Про останні хвилини бою так розповідається у публікації А. Дудка і Л. Любича „ Генерал Тхор”.
    „ Проковтнувши останню стрічку, кулемет замовк. - Патрони! –вигукнув Григорій Ілларіонович. Але їх не було. Тоді генерал підхопив кинуту одним шофером гвинтівку і скомандував : - За мною! Вперед, до села! Уже зовсім близько були крайні хати. Але тут по радянських воїнах вдарили міномети. З голови Тхора злетів кашкет, він схопився за виски і навзнак упав на землю. Товариші підхопили пораненого генерала і понесли в село. - Залиште мене з Діаною, а самі вперед! Фашисти відступають…”
     Солдати занесли тяжко пораненого генерала до крайньої хати села Загребелля. Діана, скористалася тим, що залишилася поруч з батьком одна, відгвинтила всі п’ять орденів з кітеля, витягла із внутрішньої кишені партійний квиток, інші документи і прокравшись за хату, зарила згорток біля першого дерева. … Партійний квиток Г.І. Тхора № 611169, датований квітнем 1926 року, орден Леніна № 4937, орден Червоного Прапора № 929, другий №20, третій № 7, орден „Знак Пошани” № 2839 досі не знайдені. Крайня хата південно-східної околиці села Загребелля довго зберігалася в довоєнному вигляді, а ось під яким саме деревом були зариті ордени й документи, Діана Тхор потім не могла точно сказати.
     Тяжко пораненого Тхора фашисти взяли в полон і невдовзі він потрапив до Хаммельбургського табору для військово-полонених. Хаммельгург був своєрідним полігоном, де гітлерівська пропаганда впроваджувала свої найновіші методи „ онімечення”. Журналістка Г.Юркова в повісті „ Подвиг генерала Тхора” розповідає : „ Кожного ранку Тхор підходив до дошки, де німці вивішували фронтові зведення. По дорозі до нього приєднувалося багато полонених.
     - Ану, хлопці, почитаємо, про що вони сьогодні брешуть.- І починав із злістю коментувати фронтові зведення . Його викликали в гестапо і пригрозили шибеницею. Та генерал відповів: „ Я зобов’язаний розмовляти з командирами моєї армії, зобов’язаний говорити їм правду, і ніхто не змусить діяти мене інакше.” Гестапо розлютувалося. Гітлерівці побачили, що їм не вдалося зламати радянських людей. Почалися побої й допити.
     Гестапо шукало підпільників. Січневого ранку 1943 року Григорія Ілларіоновича Тхора фашисти розстріляли. Та пам'ять про мужнього генерала жива. Наказом міністра оборони СРСР від 12 березня 1959 року № 87 генерал-майора авіації Тхора Григорія Ілларіоновича навічно зарахувати в списки 815 бомбардувального авіаційного полку.
       А скільки ще невідомих могил розкидано вздовж тихоплинного Удаю. Усі похоронені в них до самої смерті мали друзів, за них молилися і на них чикали рідні.
       17 вересня 1941 року фашисти захопили Чорнухи, а через два дні увійшли в наше рідне село Вороньки.
У перші дні окупації в Чорнухах було розстріляно понад сто партійних і радянських активістів, 180 поранених червоноармійців. У селі Ковалях, в таборі для військовополонених фашисти знищили 700 командирів і бійців Радянської Армії.
      В селі Вороньки було арештовано 72 колгоспних активісти, більшість з них загинули в німецьких катівнях міста Лубен. На подвір’ї Палацу піонерів 19 вересня розстріляно 12 бійців та жителя села Івана Лукича Ріжку. На місцевому цвинтарі розстріляно 15 бійців, з них – 4 медсестри. На бригадному дворі колгоспу імені Сталіна розстріляно 31 – го бійця. Чорна ніч окупації нависла над рідним краєм. Та не скорилися наші земляки, а продовжували мужню боротьбу.
      На території району в селах Піски та Курінька підпільна комсомольська група, якою керували М.С.Зуб та М.Д.Кривохвіст. Підпільники поширювали листівки про становище на фронтах, вели антифашистку агітацію, зривали плани окупантів по вивезенню молоді на каторжні роботи в Німеччину, псували техніку. Гітлерівці напали на слід підпільників. Вони були схоплені і страчені.
За даними Полтавського обласного державного архіву під час фашистської окупації партизанський рух на Чорнухинщині не набув поширення. Були залишені для підпільної роботи, але під час окупації заарештовані і розстріляні в 1942 році в м. Лубни, активісти села Вороньки, які не встигли розпочати роботу: Коваль Яків Якимович, Наглушний Григорій Якимович, Сова Яким Прокопович, всього 40 чоловік. Та житель Вороньків Таращенко Степан Федорович брав участь у Лохвицькому підпіллі. Посмертно нагороджений медаллю « За відвагу».
У період тимчасової фашистської окупації десятки поранених радянських солдатів і офіцерів, які потрапили в оточення, врятував від загибелі лікар Чорнухинської районної лікарні О.С.Будай. Він рятував молодь району від вивезення на каторжні роботи до Німеччини, видавав довідки про захворювання, робив фіктивні операції апендициту.
      Прикладом вірного служіння народу є життя і подвиг юної розвідниці Л.О.Бугорської.
Випускниця Чорнухинської середньої школи, вона на початку війни закінчила спеціальні курси парашутистів – розвідників, багато раз переходила лінію фронту, виконуючи завдання на окупованій території. В 1942 році Ленізу Бугорську було нагороджено орденом « Червоної Зірки». Кілька разів під час окупації Леніза Бугорська проникала на територію Чорнухинського району. Явочною квартирою розвідниці в Чорнухах була хата її шкільної подруги Марії Коломієць. У січні 1943 року фашисти за доносом зрадника заарештували Марію і розстріляли. Не дожила до світлого Дня Перемоги і Леніза Бугорська. 1944 році загинула на території Рівненської області.
      Велику відвагу і героїзм проявили воїни Чорнухинщини на фронтах війни. Багато з них нагороджено орденами і медалями, а п’ять удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
       За героїчний подвиг у боях з японськими мілітаристами на річці Ханхін – Гол в 1939 році звання Героя Радянського Союзу присвоєно Луговому Василю Петровичу, жителю села Кизлівки.
      Льотчик Олексій Михайлович Батієвський народився в селі Городище. Воював на Ленінградському фронті. Разом з групою, в якій був ведучим, здійснив 130 успішних бойових вильотів. За успішне виконання бойових завдань, за мужність і відвагу йому у березні 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений також трьома орденами «Червоного Прапора», двома орденами « Червоної Зірки».
       Двадцять років було Василю Малежику з села Білоусівки, коли він здійснив героїчний подвиг при форсуванні Дунаю. Василю Панасовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В одному із запеклих боїв у березні 1945 року він загинув смертю хоробрих.
        Взвод 1 –го стрілецького батальйону 218 – ої стрілецької Ромоданівської дивізії під командуванням молодшого лейтенанта П.В.Масленникова 24 вересня 1943 року успішно форсував Дніпро і розгорнув бої на правому березі. За мужність і відвагу під час форсування Дніпра Петру Володимировичу Масленникову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
     Олексій Дмитрович Перелет уродженець села Вороньки був льотчиком – випробовувачем при конструкторському бюро О.М.Туполева. Він проявив виняткову здібність і мужність. Загинув при випробовуванні нового реактивного літака ТУ – 114. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу та лауреата Державної премії в галузі літакобудування.
      Подвиг Олександра Матросова повторив наш земляк, уродженець села Загребелля Петро Іванович Самойленко під час боїв за Південний Кавказ в період 17 – 18 листопада 1943 року в долині річки Почевни на Кубанському плацдармі. Проте, що сталося потім, у донесенні командування військ НКВС по охороні тилу Чорноморської групи військ Закавказького фронту було сказано: « Оберігаючи бійців Самойленко П.І. ліг грудьми на амбразуру дзота і загинув. Посмертно нагороджений орденом Бойового Червоного прапора».
      Багато наших земляків віддали наближенню Перемоги найдорожче - життя. Головами у березовий гомін, у стиглі хліби, в холодні сніги та задимлені руїни міст і сіл впали наші односельці. Лише до нашого рідного села Вороньки з фронтів війни не повернулося 437 чоловік. А на Чорнухинщину з фронтових доріг не прийшло 4169 чоловік. Вони навічно лишилися солдатами.
       Імена, імена – як обойми патронів, сумно читати:
9 Басенків, 10 Нестеренків, 11 Таращенків,
12 Гавриленків, 16 Єреськів,
17 Іващенків…
Безпечні… Гриценки…
Горобці… Ляхни… Сови…
У близьких і далеких землях вічним сном сплять наші односельці. Вічна їм пам’ять.
     Братські могили, пам’ятники, обеліски, монументи і просто горбики порослі травою, що майже зрівнялися із землею. Тут знайшли вічний спочинок ті, хто всіма силами наближав світлу мить Перемоги. Лише у братських могилах чотирьох сіл нашого району: Городище, Загребелля, Мелехи, Вороньки поховано 1044 воїни Південно – Західного фронту, з яких 1020 безіменні.
   Села Чонухинщини були звільнені 16, 17 вересня 1943 року частинами 253 стрілецької дивізії 47 стрілецького корпусу під командуванням генерал – майора Бедіна Єфема Васильовича.
    Значних збитків було завдано нашому краю за період окупації . Про це читаємо в акті, складеному Вороньківською сільською комісією.
На каторжні роботи до Німеччини забрано 382 жителі.
Спалено хат та будівель – 237, на суму 7.110.000 крб.
Забрано скоту – 670 на суму 10.468.000 крб.
Крім того завдано матеріальної шкоди:
Середня школа на суму 269 590 крб.
Неповна середня школа 276095 крб.
Початкова школа 102487 крб.
Медпункт і роділка 681000 крб.
Ветпункт 44000 крб.
Промартіль інвалідів 279250 крб.
Колгоспний клуб 120280 крб.
Палац піонерів 103700 крб.
Всього завдано збитків на суму 138.929.924 крб.
Сумною сторінкою історії нашого краю є період війни.
Та ми повинні пам’ятати. Бо – це наше минуле, наша пам’ять . Перед якою ми низько схиляємо голови.
 

   
-------------------------------------------------------------------------------------

Ласкаво просимо

23:16
Субота 15.12.2018 р.

Меню користувача
Субота
15.12.2018
23:16


Логін:
Пароль:

Свята України
Праздники Украины

Онлайн

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Автор сайту: Заєць Валентина Григорівна.
Вся інформація розміщена на даному сайті належить Вороньківському НВК (с. Вороньки Чорнухинського р-н, Полтавської області).