Вороньківський навчально-виховний комплекс ім. О.Д.Перелета Чорнухинської районної ради Полтавської обл.

Меню

Випадкове фото

Погода
Погода в Україні

Увага!

                                            
   Село моє, ти дивишся у світ
Хатами чепурними та садками.
Тут корінь мій
І тут мій родовід.
Тут цвіт землі
Під босими ногами.
Ідуть роки,
Спливають  в сивій мглі,
Відлунуються гулом у століттях.
Твої сини по світу розійшлись,
Шукають щастя у чужих столицях.
А ти живеш і бачиш віщі сни,
І мовчки просиш, квилиш і благаєш:
"Я ще живу - приїдьте ви сюди.
Ви бачите, без вас я помираю".
  Прекрасні і безмежні простори нашої України. Але найдивовижнішим, наймальовничішим куточком її є, на мою думку, Чорнухинщина. Справді, чи є ще десь на землі такий край, де тихі травневі ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці на замріяній річці вмивається джерельною водою біле латаття, де в один із весняних днів, потемнілий від зимових віхол і морозів ліс раптом спалахує синім пролісковим вогнем, де в привільному степу п’янієш раптом від дивних пахощів різнотрав’я, де розбивши крильми дзеркало синього плеса здіймається і летить прямо на сонце крижень, де на схилі, зігрітому сонцем, долаючи полудневу дрімоту дивляться на тебе тендітні квіти сон – трави?..
Земле ти наша!
Якою красою обдаровуєш людину!
Якими барвами радуєш,
Якими пахощами вітаєш.
 Як не любити тебе!
Як не берегти краси твоєї,
Не примножувати її.
              Я. Давиденко
     Рідний край! Він починається із батьківського порогу, стежини до хати, що ніжно стелиться в садочку. Для кожної людини найдорожчий той край, де вона народилася, звідки пішла у світ. Для усіх нас найдорожче, найкраще у світі наше рідне село.
     Вони такі схожі і такі неповторні наші села. Село, де народилися ми, наші батьки та діди. Це частинка найріднішої для нас землі, яку ми пам’ятатимемо все життя, куди б доля не закинула нас. Завжди в снах бігатимемо босоніж зеленими берегами тихоплинної Многи, вдихатимемо п’янкий запах чебрецю та м’яти. Знову і знову проходитимемо тихими сільськими вуличками, які бачили на своєму віку щастя і радість, горе і тугу своїх мешканців.
     Моє рідне село Вороньки, як і більшість сіл Чорнухинщини, виникло в кінці XVI ст. ( з цього часу вони відомі в історичних документах).
    Відомості ж про виникнення села у документах до наших часів не збереглися. За версією назва походить від перших поселенців. У XVII ст. Вороньки належали до володінь князя Я. Вишневецького, а після вигнання польської шляхти з України село було віддане для утримання дітей чиновників малоросійського війська, що готувалися до вступу на службу. Це призначення Вороньків збереглося аж до ліквідації малоросійських полків. Катерина ІІ пожалувала село колишньому Чернігівському генерал – поручику М.А. Милародовичу, який був генерал – губернатором Петербурга ( у 1825 р. убитий під час повстання декабристів). Після його смерті село перейшло у відання казни. За даними XIX століття Вороньки знаходяться за 25 верств від повітового міста Лохвиця. За переписом 1859 року тут було 566 дворів, населення: 1508 чоловіків, 1601 жінка, 2 православні дерев’яні на кам’яному фундаменті церкви Христово – Рождественську, побудовану у 1795 році, та Рождество Богородичну (1857р.). Остання після реставраційних робіт зараз діюча. Кожна з церков мала церковну бібліотеку та земську школу. У Вороньках діяли 2 ярмарки, базар, хлібний магазин.
    17 липня 1906 року селяни організували напад на економію поміщика Горвіца. В ніч на 9 січня в селі вивішені червоні прапори з революційними лозунгами, а також чорні прапори в пам’ять жертв «Кривавої неділі».
    По матеріалах «Третьей подворно - хозяйственной земской переписи Полтавской губернии в 1910 году» (видано в 1913 році статистичним бюро Полтавского губернського земства) у Вороньках, Лохвицького повіту, на 1910 рік було 978 селянських господарств з населенням 5160 чоловік. Ці господарства мали орної (крім сінокосу, лісу і чагарників) землі 3106 десятин. З усіх сіл повіту у Вороньках було найменше землі на одно господарство. При такому малоземеллі неможливим було прогодувати сім'ю. Ось чому 44 проценти господарств орендували землю у заможних жителів як свого, так і сусідніх сіл. Це був нелегкий труд. Кожне господарство на клаптику землі ретельно вирощувало коноплі, потім обробляло їх, а восени і зимою виготовляло тонкий шпагат, з якого плели сіті. Праця в цьому виробництві була здебільшого жіночою. Навіть діти повністю залучалися до виробництва сітей. З ранку до глибокої зимової ночі вони сукали шпагат. Бувало, мати в клубок первинної нитки покладе грудочку цукру, а діти, потім цілий день на веретені сучуть з ниток шпагат, доки не доберуться до ласощів.
     Пояснення цьому можна знайти в далекі часи, коли після ліквідації Запорізької Січі частина козаків за вказівкою царського уряду розселилась по Україні, зокрема і в Вороньках (наприклад, куток села, що називався Брекалів кут, був заселений козаками — нащадками запорізьких реєстрових козаків). Саме вони, наші предки, принесли з собою із Запорізької Січі ремесло — плетіння рибальських сітей, котре в умовах крайнього малоземелля було серйозною підмогою в селянських господарствах.
     Коли в Лубнах і Кременчуці з'явились махоркові фабрики, селяни Вороньків стали вирощувати махорку. З 978 господарств села у 1910 році вирощували махорку 728 господарств, або 74,4%, в той час як по повіту лише 14% господарств займалися цією справою. 28 процентів господарств села змушені були відпускати членів своїх сімей па далекі заробітки.
    Селяни йшли наймитувати до степових поміщиків Херсонщини, до багатих козаків Дону і Кубані. Йшли на шахти Донбасу. Там вони не лише заробляли сякі-такі гроші, але й гуртувалися навколо кадрових пролетарів, виховуючись в дусі ненависті до експлуататорів і непримиренної класової боротьби. Повертаючись додому, вони приносили цей дух боротьби за краще життя.
     Радянську владу встановлено в січні 1918 року. В 1923 році утворився перший колгосп ім. Січкаря, до якого входили селяни Вороньків та Мелехів.
     Село Вороньки. Рідний край. Воно, немов чарівний дзвін, звучить для кожного із нас. Тут усе для нас найкраще і наймиліше: і замріяний ліс, який своїми різнобарвними шатами дбайливо захищає село від східних вітрів, і річка Многа, яка вузенькою блакитною змійкою звивається через усе село і губиться у густих верболозах, і, звичайно ж, вулиця, на якій ми зростаємо, яка щодня проводжає нас до школи.





 
Найкраща вулиця на світі,
Де народився і зростав,
Де клен  дощами весь умитий
До тебе гілля простягав.
Із журавлем криниця край обійстя,
Щоб спрагу вгамувати зміг завжди.
І розповідь батьківська щира й чиста,
Неначе крапелька ранкової роси.
Та де б не був ти
В сівіті цім бурхливім,
Куди б не занесла тебе могутня течія,
Ти знай, що краща в цілім світі
та вулиця, з якої йшов в життя.
 
   
Ласкаво просимо

13:56
Вівторок 14.08.2018 р.

Меню користувача
Вівторок
14.08.2018
13:56


Логін:
Пароль:

Свята України
Праздники Украины

Онлайн

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Автор сайту: Заєць Валентина Григорівна.
Вся інформація розміщена на даному сайті належить Вороньківському НВК (с. Вороньки Чорнухинського р-н, Полтавської області).